Нагору сходами, що ведуть вниз

Багато українських соціологів і політологів вже в перші тижні після обрання Володимира Зеленського президентом вважали за аксіому те, що той “захмарний” рейтинг довіри, який він мав у перші місяці свого перебування у владі, дуже швидко “розвіється” і зміниться розчаруванням. Це переконання ґрунтувалося, по-перше, на аналогії — всі українські президенти з часом втрачали кредит довіри, то чому Зеленський повинен бути винятком? По-друге, воно було зумовлене сприйняттям голосування виборців за Зеленського як суто емоційного, ірраціонального, і, відповідно до цієї точки зору, нічим не підтверджені очікування особливо швидко мають розбитися об прозу реальності. Питання лише в тому — наскільки швидко це станеться.

З одного боку, ці прогнози справджуються — за даними останнього загальнонаціонального опитування, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 13 до 17 лютого 2020 року, частка тих, хто довіряє Зеленському, знизилася до 52%. Найвищих показників рівень довіри до нього, до речі, досягав не відразу після виборів (як це найчастіше траплялося з українським президентами), а у вересні 2019 року, коли час проведення опитування збігся з широкомасштабним обміном полоненими та утриманими особами з Росією та “Л/ДНР” — на той час йому довіряли 77%, тоді як у червні 2019 року, через кілька тижнів після принесення присяги президента — “лише” 70%. За два останні місяці (порівняно з серединою грудня 2019 року), частка тих, хто довіряє Володимиру Зеленському, зменшилася на 10%.

З іншого боку, погіршення ставлення до Зеленського відбувається не так швидко, як дехто очікував, і загалом мало хто з українських президентів через майже 9 місяців після інавгурації міг похвалитися тим, що йому довіряють більше половини громадян.

До того ж, поки що досить незначним є рівень розчарування у Зеленському тих виборців, які голосували за нього на президентських виборах: серед тих, хто голосував за нього у першому турі, йому не довіряють 11,5%, тоді як довіряють — 81%. Щоправда, з тими, хто за нього голосував у другому турі, картина вже дещо гірша — з-поміж них не довіряють йому 21%, тоді як довіряють — 70%.

Розчаровуються у Зеленському насамперед прибічники інших політичних сил. Так, якщо у вересні 2019 року довіряли новообраному президенту 68% тих, хто на останніх парламентських виборах голосував за “Батьківщину”, то в лютому цього року — лише 36% з-поміж них, серед виборців “Опозиційної платформи — За життя” довіра до президента за цей час знизилася з 61% до 38%, серед виборців партії “Голос” — з 66% до 32%, серед представників електорату “Європейської солідарності” — з 33% до 12%.

Найчастіше вважається, що на ставлення до влади насамперед впливають реальні результати її діяльності. Але, мабуть, важливі не лише результати, але й загальне враження, що складається у громадян, наскільки влада загалом хоча б намагається щось робити для країни — чи лише імітує такі зусилля. І якраз частка тих, хто підозрює керівництво країни в “імітації зусиль”, за останні місяці помітно зросла — у жовтні ці підозри поділяли 20%, у листопаді — 23%, а зараз — 37%. Порівняно з попередніми місяцями зменшилася частка тих, хто дотримується думки, що нова влада намагається покращити ситуацію в країні та багато в чому їй це вдається (її зараз поділяють 14%, тоді як у жовтні — 29%, у листопаді — 25%). Хоча вже ж найчастіше громадяни України вважають, що нова влада намагається покращити ситуацію в країні, але їй це поки що переважно не вдається зробити (зараз таку думку поділяють 41%, у жовтні 2019 року так вважали 41,5% респондентів, у листопаді — 44%).

Якщо протягом жовтня-грудня минулого року відносна більшість громадян вважала, що нинішня влада краща, ніж попередня (48% у жовтні і 43% у грудні), то, за даними останнього опитування, частка таких зменшилася до 30%, а частка тих, хто вважає, що вона нічим суттєво не відрізняється від попередньої, зросла до 39% (у жовтні вона становила 27%, у грудні — 34%). Також зросла частка тих, хто вважає, що вона гірша за попередню (зараз вона становить 20%, тоді як у жовтні — 8%, у грудні — 13%).

І, мабуть, найбільш вразливий для іміджу президента показник — якщо у вересні 2019 року 54,5% опитаних вважали, що дії президента Зеленського насамперед спрямовані на захист загальнонаціональних інтересів, а 24,5% — що вони спрямовані на захист власних інтересів та інтересів свого політичного оточення, то у лютому 2020 року частка перших знизилася до 37%, а частка других зросла до 41%. Тут потрібно нагадати, що під час перебування при владі попередніх президентів закріплення за ними у громадській думці іміджу людей, які переслідують насамперед власні інтереси, а не інтереси народу та країни, було найвагомішим чинником втрати підтримки з боку громадян. Тому та обставина, що в цьому відношенні Зеленський поступово в очах громадян стає в одну шерегу з “попередниками”, мала б його насторожувати.

З іншого боку, рівень довіри до Зеленського істотно перевищує довіру до представників його політичної команди, а це говорить про те, що саме особливості цієї команди, де зібралися “дуже різні” люди часто і є тим баластом, який “тягне за собою за дно” також і президента. Певною мірою відставка Андрія Богдана з посади голови Офісу президента могла бути зумовлена прагненням скинути хоча б частину цього баласту — адже довіра саме до Богдана в суспільстві була особливо низькою. Однак, заміна окремих особистостей навряд чи може докорінно змінити як ситуацію в суспільстві, так і ставлення суспільства до влади — тут хочеш-не хочеш, не можна обійтися без системних та докорінних змін.

Ситуацію для партії влади дещо пом’якшує те, що ставлення до інших політичних сил і оцінка їхньої діяльності ще гірша. Так, якщо оцінка діяльності фракції Партії “Слуга народу” у Верховній Раді України змінилася на переважно негативну (так її оцінили 47% респондентів, позитивно — лише 34%, тоді як у вересні 2019 року 50% громадян оцінювали її позитивно і лише 11% — негативно), то одночасно зріс рівень негативізму й в оцінці інших депутатських фракцій. Наприклад, частка тих, хто негативно оцінює діяльність фракції партії “Європейська солідарність”, порівняно з вереснем минулого року зросла з 58,5% до 70%, фракції партії “Опозиційна платформа — За життя” — з 54% до 65%, фракції партії “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” — з 44% до 62%, фракції Партії “Голос” — з 35% до 56%. Украй низьким залишається рівень довіри до лідерів провідних опозиційних політичних партій. Так, не довіряють Петру Порошенку 80% опитаних, Віктору Медведчуку — 75,5%, Юлії Тимошенко — 71%, Юрію Бойку — 70%. Тому зараз їм навряд чи можна сподіватися на те, що скоро влада просто “впаде їм до ніг”.

З іншого боку “партії влади” також не варто сподіватися, що її нема ким замінити. Адже якщо в суспільстві сформувався попит, то невдовзі може з’явитися і пропозиція.

Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua